Про дівчаток-відмінниць: погляд моєї мами- психолога

Моя мати ніколи не змушувала мене бути відмінницєю. Не змушувала сидіти над книжками та завучувати якісь терміни. Ми частіше за все сидвли на кухні, пили чай и про щось розмовляли що не стосувалося уроків. З роками, коли і я здобула другу освіту  й стала практичним психологом, ми все також сиділи на кухні і я запиталася чому? Чому вона мені давала такий поостір. Вона мені розповіла свій погляд на ці речі. Сказала мені що більшість клієнтів у психологів то жінки. З депресіями, нападами паніки, тривожними розладами та безсонням. Вони всі мають одну проблему – не вміють покладатися на себе, довіряти собі, почуватися живими. Ще майже в усіх червоні дипломи.

Є дівчатка, які від народження занадто емпатичні та вразливі. Їм шкода мухи, що залетіла в кімнату, безногої ляльки, вони приносять з вулиці кошенят, рано запитують про смерть. У них надто багато тривоги, і єдине, що може їх врівноважити – це спокійні, задоволені дорослі. Коли дорослі нестабільні, світ цих дівчаток котиться у прірву.

Вони миротворці, медіатори, помічники. Коли мама тішиться високим оцінкам – вони отримуватимуть високі оцінки.

Завдяки високому інтелекту такі вразливі діти вчаться легко і тому навчання не приносить їм особливої зацікавленості. Оцінки “відмінно” позбавлені для них персональної цінності: вони не ставили собі за високу мету ніби “навчитися ділити в стовпчик” чи “опанувати десяткові дроби”, це не їх виклик. Але похвала за старанність приємна і допомагає впоратися з внутрішнім сум’яттям за допомогою мами.

Мама задоволена? Значить, можна жити далі.

Так крок за кроком дівчатка стають залежними від зовнішніх оцінок.

Їм вартувало би знайти щось своє – те, що підтримає, захопить і дозволить пережити смак особистої перемоги, але так не є. Після школи за розкладом фортепіано, яке теж дуже радує батьків.

Потім, через двадцять лишніх років в кабінеті психотерапевта вони нарікатимуть на порожнечу і німоту глибоко усередині – я себе не чую, не розумію, що мене зігріває, я не відчуваю інтересу до життя.

А як може бути інакше, якщо ти чверть століття живеш чужими радощами?

Треба виховувати унікальний склад розуму” – пояснювала мені мама. Якщо ти схоплюєш інформацію в п’ять разів швидше, ніж в середньому, то медаль не буде зайвою в кишені. Якщо ні – не варто і намагатися. До п’ятнадцяти років добре було б мати свою систему цінностей, визначальну, куди інвестувати в першу чергу, а куди за залишковим принципом. Я сподівалася, що у тебе будуть цікавіші плани, ніж відмінно з ОБЖ - казала мені мати.

Природжена чуйність грає проти них. Навіщо мені було казати тобі: “Що за нісенітницею ти зараз займаєшся? Все, ніяких пустощів, миттєва відмова від себе заради спокою у будинку." Коли ця сама нісенітниця змогла підказати вектор розвитку власної душі, а не звички відчувати за інших. Пустощі – це те, що потім, через багато років, буде повернено собі як великий подарунок.

Просто лежати і мріяти. Танцювати. Битися. Вірити своєму тілу. Вірити у свою силу.

Я пила свій чай і була дуже вдячна своїй мамі за те, що вона виховала мене не як відмінницу життя, а як людину.

Дівчатка-відмінниці тут тягнуть максимум на трійку.

Отже, високі оцінки і грамоти, як такі для психічного здоров’я не небезпечні – особливо, зрідка і для хлопчиків. Але якщо вони стають способом комунікації зі світом унаслідок відсутності інших способів заявити про себе, і якщо вони шкодять по-справжньому творчому заняттю (а творче те, що допомагає адаптуватися у світі, а не створює видимість адаптації), тут батькам добре б включитися і допомогти своїм дивовижним дочкам заощадити на психотерапевтові.

Що робити з такими дівчатками? - Спитала я у мами.

Ох, багато чого.

• Навчити керувати своїми емоціями самостійно, без допомоги близьких (свої для цього теж треба уміти тримати у віжках).
• Орієнтувати не на чужу оцінку, а на свою. Впоралася чи ні? Чи вийшло краще, ніж учора? Чи змогла добитися того, чого хотіла?
• Ніколи не використовувати, як домашнього терапевта, не навантажувати своїми надіями і побоюваннями.
• Додати в сімейний устрій трохи веселих пустощів.
• Потурбуватися, щоб дитина отримувала досить фізичного навантаження.
• Не обговорювати без особливої потреби шкільну успішність і якість виконання уроків.
• Разом мріяти.
• Зменшити контроль.
• Підтримувати будь-які починання – навіть найбільш безглузді на ваш погляд. “Спробуйте” замість “так, але…”.
• Ділитися своїм досвідом власного самоствердження.
• Не гарчати, як собака з будки, на прояв незгоди.
• Поважати дитячі смаки, які не збігаються з вашими.
• Не залякувати майбутнім.
• Жити своїм життям.